Мала калі

құмалақ нәжіс

То, чем можно утолить голод.

- терять время

- коротать время вечером

- предрассветное время

- в то же время

- время судебных заседаний

- ранний боровик, который растёт во время колошения ржи

- на более длительное время

- во время

- предвесеннее время

- провести беспутно время

- проводить время в одиночестве

- добыть во время охоты

- настоящее время

- лаять во время погони за зверем

- предвечернее время

* * *

1) час, род. часу муж.

2) (время года) пара, -ры жен.

3) в знач. сказ. пара

уч I

1. конец, остриё;

таяктын учу острый конец палки;

найзанын учу остриё копья;

найза учунда турасың фольк. тебя вот-вот прикончат;

кулактын учу мочка уха;

калем уч перо (для письма);

2. редко, то же, что учук II 1;

учуң узарып, уругуң көбөйсүн! желаю, чтоб род твой продолжался и множился!;

учу узарып, көктөп өссүн! пусть род его продолжится и благоденствует!;

ооз учунан жооп кайтарды он ответил только для видимости;

ооз учунан айт- сказать, чтобы только отделаться;

көз учунан беглым взглядом;

учуна жет- исчерпать;

бул өңдүү фактыларды көрсөтүп, учуна жетүү кыйын, эң көп исчерпать подобные факты очень трудно, их много;

кептин учуна чык-

1) закончить свою речь;

2) сдержать своё слово, исполнить своё обещание;

кептин учуна чыкпады

1) он не закончил свою речь;

2) он не сдержал своего слова, не выполнил обещания;

атасынан калган малдын учуна чыкты он промотал скот, оставшийся от отца;

сары убайымдын учуна чыга албай келе жатат он никак не может отделаться от горестных мыслей;

окуянын учу-кыйрына жете албады он не мог глубоко, до конца разобраться в событиях;

ант учуна чыкты он нарушил клятву от начала до конца;

көздүн учунда вдали, куда едва глаз достаёт;

тилимдин эле учунда турат вертится вот на языке;

жең учу менен суйлөш- (о маклерах на базаре) договариваться о цене, держа другого за руку в рукаве и отсчитывая по пальцам (см. уучташ-, жең I);

учу-кыйыры жок бескрайний, необъятный;

учу-кыйрына көз жетпеген улуу Родинабыз наша необъятная великая Родина;

эл учу-түбү чогулган собрался весь народ от мала до велика;

калемдин учу менен росчерком пера.

уч II:

эс-учу жок см. эс I.

уч- III

1. летать, лететь;

учуп кел- прилететь;

учуп кет- улететь;

асмандап уч- или оболоп уч- летать высоко;

дайрып уч- взмыть;

калкып уч- парить плавно;

кайпып уч- лететь бреющим полётом;

2. перен. (только о детях) умереть;

учуп кетти (ребёнок) умер;

3. стираться, выцветать (о красках); сохнуть, желтеть, жухнуть (о растениях);

боёк учуп, жок болуп калды краски (от времени) стёрлись;

чөп учуп кетти трава (при внезапной засухе, при суховее) посохла;

тоодон уч- свалиться с горы;

окко уч- быть застреленным; погибнуть от стрелы, от пули;

алып учкан кыял пылкое воображение;

көздөн уч- быть предметом большого желания;

көзүнөн акча учуп калды он очень нуждается в деньгах;

жакын туугандан көзү учуп, жалгызсырап жүрөт он чувствует себя одиноким, тоскуя по близким родственникам;

учуп-күйүп стремительно, энергично;

учуп кал- слететь (с места, с должности).

- кое-кто

- кто угодно

- кто-нибудь

- кто-то

* * *

мест. хто (род., вин. каго, дат. каму, твор., пред. кім)

* * *

1) што (род. чаго, дат. чаму, вин. што, твор., пред. чым)

2) (в знач.: «как», «какой») як, які, што

3) (в знач.: «почему», «зачем») чаго, што

4) (в знач.: «сколько») колькі, што

5) (в относительном употреблении) што, які

(одно-другое-третье) разг. адно-другое-трэцяе, што-што-што

7) (в риторических вопросах и восклицательных предложениях — как) як

(изредка) што

(какой) які

8) (в знач.: что я говорю?, даже не) ды што там

1) што

2) (в знач. сравнительного союза) як

шмат песьняў, але мала локшынаў (што па тэй чэсьці, калі няма чаго есьці)

Кант, Іммануїл (1724, Кенігсберг, нині Калінінград - 1804) - нім. філософ. Видатне місце К. в історії світової філософської думки визначається насамперед тим, що він осмислив і узагальнив основні проблеми філософії взагалі і особливо Нового часу, подав їх у вигляді співвідношень: чуттєвість і мислення, розсудок і розум, річ у собі і явище, апріорне й апостеріорне, свобода і причинність, пізнаваність світу та її межі Г. оловна риса його вчення - проблемність і проблематичність. К. по суті зібрав класичні нерозв'язані проблеми і зробив спробу їх самостійного осмислення. Під таким кутом зору його філософія стала своєрідною системою проблем, а оскільки в його підходах до їхнього розв'язання виявилося багато суперечливого і, отже, проблемного, то його вчення в цілому стало першою ланкою нім. класичної філософи, яка прямо чи опосередковано вирішувала низку фундаментальних філософських проблем. Тому К. підставово вважають засновником нім. класичної філософії. Еволюція поглядів К. охоплює три періоди. Перший із них - докритичний, коли він займався багатьма питаннями природознавства і філософії. Найважливіші досягнення цього періоду: розробка космогонічної гіпотези і підхід до критичної філософії (в дис. "Про форму і принципи чуттєвосприйманого і умопізнаваного світу", 1770). В другий, критичний, період увага К. була зосереджена на трьох головних проблемах: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що можу сподіватися? На перше питання відповідь дала "Критика чистого розуму" (1781), на друге - "Критика практичного розуму" (1788), на третє - "Релігія в межах тільки розуму" (1793). "Критика здібності судження" (1790) мала за мету поєднати трансцендентальне і трансцендентне через естетику і телеологію. В 1793 р. намітився третій період еволюції К.— антропологічний (з листа до Штейдліна від 4 травня 1793 р.) і коло питань розширилося. Це було наслідком того, що К. розрізняв два поняття філософії: шкільне і таке, що охоплює все життя людини, всю сукупність її відношень до світу і суспільства. В "Логіці" (1800) К. до вищезазначених проблем додає четверту: Що таке людина? У цей період К. вважає, що на перше питання відповідає метафізика, на друге - мораль, на третє - релігія і на четверте - антропологія. Але по суті все це можна було б звести до антропології, бо три перших питання відносяться до останнього. Можливість такого віднесення у К. ґрунтується на тому, що сутність людини він вбачав у її душі, а всі без винятку здібності останньої зводяться до трьох: пізнавальної, почуття задоволення і незадоволення, бажання. К. наполягав, що друга і третя з них не вичерпуються першою. Система філософії К. є зображенням такої "системи всіх здібностей людської душі", в якій вони знаходяться в певній субординації, а знання підпорядковане вищим цілям людського існування. Саме тому К. і обмежив знання, щоб дати місце вірі, бо саме в сфері моралі і релігії зосереджуються кінцеві цілі життя. Але слід додати, що обмеження знання вірою є і зворотне обмеження віри, бо при цьому виокремлюється сфера досвіду, яка їй непідвладна, і відносно самостійна сфера моралі Ц. і обмеження загалом мають таку структуру: існують речі в собі, вони впливають на чуттєвість і викликають почуття, які, однак, не мають нічого спільного з речами в собі. Почуття впорядковуються формами споглядання - простором і часом, котрі мають апріорний характер (див. апостеріорі і апріорі). Таке поєднання породжує явища як предмет пізнання С. аме пізнання - синтез явищ і мислення та його форм - категорій, які також апріорні. Сукупністю такого знання є досвід, а мисленням, в даному застосуванні, - розсудок (див. розсудок і розум) Ч. уттєвість і розсудок передують досвіду, обумовлюють його, становлять трансцендентальні умови пізнання. За межами їх залишаються речі в собі: вони трансцендентні, непізнаванні. Але розсудок прагне осягнути і їх і перелітає по той бік досвіду, внаслідок чого перетворюється на чистий розум, тобто такий, що не поєднується з чуттєвими даними. Спроби такого осягнення породжують суперечності, яких К. виділяє три групи: антиномії, паралогізми, ідеал чистого розуму. Недолік теоретичного розуму долає практичний, моральний, який формулює основний закон - категоричний імператив - у його різних формах. Цей закон виражає свободу волі, її незалежність від чуттєвого світу, в якому живе людина. Щоб спонукати її виконувати закон і підтримати в такому виконанні, необхідні опори, підстави, які К. назвав постулатами; існують Бог, свобода волі, безсмертя душі - так відбувається перехід у сферу релігії. Предмети постулатів - це найважливіші для життя речі в собі. їх буття стверджується не знанням, а вірою. Таким чином теоретичний розум внаслідок своєї обмеженості переходить в практичний, а останній - в релігію, яка виконує також обмежену, але дуже важливу роль: моральний закон випливає не з неї, а тільки підтримується нею. Ця її обмеженість очевидна з загальної формули К., котра знайшла свій відбиток в одній із головних його праць "Релігія в межах тільки розуму". Всі види розуму і віра в сукупності становлять сутність людини, а вся система К. - антропологію.

[br]

Осн. тв.: "Загальна природна історія і теорія неба" (1755); "Критика чистого розуму" (1781); "Пролегомени..."(1783); "Критика практичного розуму" (1788); "Критика здатності суджень" (1790); "Антропологія з прагматичної точки зору" (1798)та ін.

Феєрабенд, Пол Карл (1924, Відень - 1996) - амер. філософ, представник постпозитивізму. Од 1958 р. працював у США (співр. Міннесотського центру філософії науки, м. Міннеаполіс; проф Каліфорнійського ун-ту, м. Берклі). Зазнав впливу пізнього Вітгенштайна, марксизму, критичного реалізму, хоча згодом піддав критиці методологічні, соціокультурні, світоглядні погляди як представників логічного позитивізму й критичного раціоналізму, так і "наукового матеріалізму". Ф. розробив методологічний принцип, за яким вчений має створювати, розмножувати, "проліферувати" теорії, несумісні із загальновизнаними в науці. Синтез цього "принципу проліферації" з тезою про несумірність теорій мала наслідком концепцію "епістемологічного анархізму", згідно з якою творчість ученого не повинна підпорядковуватися будь-яким жорстким раціональним методологічним стандартам Ц. аука, за Ф., - це одна з багатьох соціокультурних практик, яка є ірраціональною в тому ж сенсі, що й такі ідеологічні практики, як магія, міфологія, релігія. Обстоював вимогу, щоб демократичне суспільство визволило громадян від "диктату науки" та надало усім соціокультурним практикам рівні права.

[br]

Осн. тв.: "Проти методологічного примусу: Нарис анархістської теорії пізнання" (1975); "Наука у вільному соціумі" (1978); "Діалоги про метод" (1979).